Позакласна робота

Туристичний маршрут с. Крукеничі

I.                    На    15    кілометрі    дороги    Мостиська  –  Самбір,     при     в’їзді

 в  село   Крукеничі   увагу      привертає       будівля       радянської 

               доби. Це Крукеницька середня школа, яка цього року святкуватиме

               свій  55  ювілей, випускники  якої   добре  знані  в  нашому районі і

               далеко за його межами. Це З. Мельник, кандидат наук, був деканом

               математичного  факультету  ЛДУ;   Р. Крутій   –  був   працівником

               Міністерства торгівлі УРСР. Директорм школи є Панчишин Г.Й.

      ІІ    Проїхавши далі, велично  виринає перед нами новозбудована церква

             Воздвиження Чесного Хреста, ініціатором побудови якої став   

             о. Микола Головецький, місцевий священик.

ІІІ.    Під’їжджаючи ближче до центру  села,  ми бачимо найстарішу церкву нашого села. Церква св. Симеона Стовпника, побудована у 1803 році пережила трагічні часи. В 70-х роках XXст.  руками комуністичних нелюдів була спалена, але незабаром знову постала з попелища у всій своїй величі і красі.  Настоятелем церкви є              о. Михайло Галабут.

                              

II.                 Неподалік, на  місцевому кладовищі розташований пам’ятник героям УПА, який був побудований і освячений з ініціативи Мостиської районної історико-пошукової організації «Меморіал»  ім. В.Стуса у 2002 році.  На жаль, імена всіх героїв, які похоронені  тут, невідомі, проте вони стали справжніми героями країни.

                 

III.              Символом міжнаціональної єдності, толерантного ставлення  до людей інших релігій  є костел , побудований у 1752 році.

IV.              А ось і гордість нашого села – будинок з стародавньою історією під назвою Крукеницький ліцей при НЛТУ України. У різні часи тут: графський маєток, катівні НКВС,  технікум, профтехучилище,  інтернат, ліцей, яким зараз керує кандидат фізичних наук Лещук Р.Є.

А поряд парк площею 3,8 га – пам’ятка XVIIIст. Якби дерева вміли говорити – вони розказали б, скільки таємниць вони знають, скільки серед них лежить і досі невиявлених людських жертв. Усе це назавжди залишиться їх таємницею.

V.                 А біля підніжжя гори Гука  милується своєю красою невелика річка Січна, яка бере початок з кількох невеликих джерел у лісі і привільною долиною поволі тече собі голубою змійкою, несучи свої води через усе село. Старожили розповідають, що колись ця річка була глибокою, а вода в  ній чиста-чиста. Крукеницькі жінки ранесенько, як тільки почне сходити сонце, брали білизну й ішли прати її на річку. А з якою могутньою силою води цієї річки примушували обертатись дерев’яне колесо у млині, обливаючи його білою піною,  ніби змагаючись з ним.

VI.              Улюбленим місцем відпочинку  місцевого населення  залишаються Шуманські озера, розташовані на околиці села.

VII.            Ось такі наші Крукеничі. А в якому селі живеш ти? Може воно не настільки глибоке своєю історією, чи багате пам’ятками, але у кожного села чи  міста, у кожного будинку  чи вулиці  є своя історія. Повертати її в небуття  не можна, тому що без минулого немає майбутнього і сьогодення набагато бідніше без знання історії!

                               

                               Крукеничі

                      історія і сучасність

                                     Маленька краплинка великої держави –

                                             моє село, багато є таких!

                                             Зазнало лиха, бідувань і слави.

                                             Воно живе і вічно буде жить!..

Щоб по-справжньому любити свій край, своє село, свій народ, треба знати його історію. Шкільні роки – найкращий час для набуття об’єктивних знань з історії села, про історичні події та видатних людей села; час для виховання вміння нести людям тепло і радість. «Забирайте з собою всі людські цінності, не залишайте їх на дорозі,- радив юним М.В.Гоголь, – не піднімете потім! Забрати з собою доброту і людяність можна, тільки вкладаючи їх з юності в улюблену справу, в дружбу, у звичку і вміння віддавати людям свій труд і свої здібності.»

Метою організації краєзнавчої роботи в ліцеї є сприяння усвідомленню думки, що історія України починається з історії роду, регіону, бажання досліджувати її, берегти пам’ять про нього. З метою збереження пам’яті про історію села, про людей, причетних до її творення , учні ліцею долучилися до краєзнавчої та науково-дослідницької роботи. Виробили особистісне ставлення до подій, навчились давати їм оцінку.

Об’єктом і  предметом нашого дослідження, є події, процеси, які відбувалися в Крукеничах; люди, які творили його історію.

Учні проводили пошуково-дослідницьку діяльність: збирали матеріали з теми, опрацьовували архівні документи і історичні видання, опитували учасників та свідків подій, оформляли їх спогади. 

                                           З ІСТОРІЇ СЕЛА  КРУКЕНИЧІ

  На  Головнім Європейськім вододілі у прикарпатському краї, за 15 кілометрів від Мостиськ на шляху Мостиська – Самбір у просторій подовженій долині, оточеній з чотирьох боків горами, розкинулось у всій своїй красі мальовниче село Крукеничі.

      На південному сході від Крукенич бере початок друга за величиною річка Мостищини – Січна, яку ще колись називали Чорною рікою. Назва річки походить від слова «січа» – битва.  Старожили розповідали, що в XII ст. на цій річці відбулася велика битва галицьких військ з уграми і звідси пояснюють походження назви річки Січна.

       Історія села сягає в сиву давнину. На південній околиці села в районі гори Гука виявлено дольодовикові відкладення єдині в області, а випадкові знахідки кам’яних знарядь відносяться до енеолітичного часу. Поселення виникло за часів перемиських князів Ростиславичів у  XII ст.

Перша письмова згадка відноситься до 1366 року. Назва походить від слова «крук» – птах, оскільки в місцевості були густі – прегусті ліси і зазвичай водилося багато круків. Побутує й інша думка, ніби першим поселенцем був дружинник Крукенич. Звідси і назва. Збереглись і назви частин села: Містечко, Передмістя, Лан, Магелан, Саджівка, Шлябанш, Горбак, Радівка, За Ставом, За Валом, Підвалля.

      Відомі  урочища: гора Гука, Золота Гора, Турковина, Чвершки, Патрія, Чорна Гора, Цегельня, Крилівка, Копань, Заруба, Хімля, Попова Гора, Лиса Гора, Паланок, Середнє, Заднє, Кошари, Сітник. 

       За княжих часів село належало знатним українським боярам з роду Дрогойовських, до володінь яких також входили села Боляновичі,  Тамановичі та Золотковичі.  Бояри Дрогойовські орієнтувалися на релігійні та національні традиції українства. У 1500-х роках у Перемишлі правив єпископ  Дрогойовський. Його портрет  перед Другою світовою війною зберігся у панському палаці в Тамановичах, в нащадка родини – Адама Дрогойовського. Але у II пол.  XVIII ст. родина Дрогойовських повністю асимілювалася  з польською аристократією, одержавши графські титули.

        Зважаючи на значний економічний  розвиток села, у 1404 році польські королі надали Крукеничам магдебурзьке право і статус містечка. Починається процес заселення  поселенцями  з  навколишніх  сіл,  із  Західної Польщі. Приблизно в цей період в Крукеничах появляються євреї, які займалися торгівлею та посередництвом у збуті хліборобських та ремісничих виробів.

      Щодо поселення Крукенич, то наше село було густо заселене українцями, поляками та євреями. Зокрема, у 1785 році  в містечку проживало 480 українців, 425 поляків і 90 євреїв.  Євреї навчили крукеничан шити взуття. Шевське ремесло було настільки розвинуте, що складало наприкінці XVIIIст. основу економічного розвитку Крукенич.  Це позначилося і на тому, що в містечку відбувалися ярмарки два рази в рік, раз в тиждень – торги.  Крукеницькі шевці не тільки забезпечували взуттям місцеве і навколишнє населення, але й їздили зі своїми виробами на ярмарки в Самбір, Рудки, Судову Вишню, Мостиська.

       Крім того, євреї навчили місцеве населення робити бетонні кільця для криниць, випалювати цеглу  і виготовляти солодку воду. Також збирали весь непотріб (металобрухт, ганчір’я) із містечка, а взамін давали шпильки, мило, ґудзики та речі першої необхідності.

       Населення Крукенич також займалося сільським господарством,  відробляли панщину, спочатку день, а потім три дні на тиждень. Наявність великих пасовищ сприяла розведенню великої кількості худоби. В містечку існували пекарні, де випікали хліб, булки і продавали, навіть у сусідніх селах.

В цей час у Крукеничах було три церкви. Одна – в центрі і дві – на передмістях.  Дві  діяли одночасно. У кінці XVI - на початку XVII ст. у містечку було непорозуміння між українцями. Тому дерев'яна невеличка Церква Воздвиження Чесного Хреста (або нижня), побудована у 1673 році знаходилась у місці, де тепер побудований будинок покійної пані Марії Михайлишин. Вона слугувала для передміщан та кметчан. Біля неї знаходився цвинтар, де виднілись невеличкі, травою порослі могилки крукеничан, що відійшли у вічність. Кожен горбик-могилку вивершував маленький дерев'яний хрест. Та з плином часу хрести погнили, могили зрівнялись з землею. І прикро, що у XX столітті в післявоєнний час місце вічного спокою стало місцем побудови житлових будинків. Копаючи траншеї для фундаменту, викопували людські кістки.

Люди добрі! Невже на людському неспокої можна побудувати свій домашній затишок?!

Для мешканців центральної частини містечка слугувала невеличка Церковця преподобного Семеона Стовпника (або верхня). У 80-х роках XVIII століття граф Дрогойовський, ставши власником цілих Крукенич, домагається об'єднання двох українських церковних громад. Парафіяни нижньої церкви письмовим документом засвідчують про їхню згоду долучитися до прихожан верхньої, але за деяких умов. Вирішують із двох маленьких церков побудувати велику на місці, де стояла верхня. Що цікаво, вівтарну (головну) частину будують із матеріалу Церкви Воздвиження Чесного Хреста, а решта із нового матеріалу за кошт громади.

«…Церкву збудували із суцільних колод дуба. Зруби скріплювали у замку і обробляли тільки сокирою та зашальовували шалівкою згори вниз,- пише у своїх спогадах П. Кундис ,- що сприяло збільшенню враження висоти, того потягу вгору. Закладали зруби на товстих дубових підвалинах без будь-якого фундаменту. Для даху випускали острубини і навішували на них дах. Покрили гонтям (дерев'яними дощечками). Характерною і мальовничою особливістю нашої Церкви є опасання або ґанок. Він являє собою галерею навколо Церкви у вигляді відкритого намету на стовпчиках. Причому вгорі ці стовпчики опоряджені напівкруглими арочками, а низ убраний деревом. Всередині Церкви чи не найбільше вабив людське око іконостас та Царські ворота, і якщо стиль їх був і неоригінальний, зате орнамент і композиція цілком самостійні. В орнаменті повторювалось виноградне гроно, немовби в єдності з словами Христа: "Аз єсьм лоза істинна".

Згідно акту, який складений 26 серпня 1803 року у складі графа Дрогойовського, пароха нижньої Церкви Івана Літинського та дідичів Івана Труша і Михаила Кобеля від громади, будівлі та земля нижньої Церкви долучаються до верхньої. І церква дістає титул преподобного Семеона Стовпника, але пристольний празник святкує Воздвижения Чесного Хреста. Міщани стояли в Церкві спереду, передміщани ззаду,

Багато священиків служило в нашому храмі. Кожен старався залишити добрий слід після себе. Адже священослужителі в той час були мірилом духовної і політичної свідомості українського народу. Не завжди було все гладко. У кінці XIX - на початку XX століття панувала інфекційна хвороба холера. І чи не найважча і небезпечна місія випадала на долю священиків -провести у місце вічного спокою померлих. Так о. Григорій Максимович, виконуючи призначену Богом місію, заразився і помер на холеру та похований на цвинтарі, який знаходиться далеко від села, де хоронили хворих на холеру.

35 невтомних років віддав о. Іларій Подолинський служінню Богу і людям у нашій Святині. Хрестив новонароджених дітей, благословив на спільне подружнє життя молоді пари та проводжав у місце вічного спочинку померлих парафіян. Навчав азів християнської науки дітей у двокласній школі Крукенич та однокласній школі Острожця.

        Поляки мали костел, побудований 1752 року, євреї – біжницю.

        Приблизно 1822р.  Г.Дрогойовська  побудувала  в  Крукеничах  палац  в класичному стилі і містечко стало головною садибою графської династії.  Дві пари колон при вході, а також балкони-лоджії надавали будівлі пишності та величності. За будинком на горбочку зеленів парк, закладений ще в XVIIIст. і збережений до наших днів. Зелене шатро його творили дуби, клени,  ясени та липи.  Були екзотичні дерева: тюльпанове дерево, магнолія.  Водились там сарни, зайці, олені. Внизу знаходились стави, де розводили рибу. Біля маєтку були плантації  полуниці,  кущі червоних порічок, чорної смородини та аґрусу. Садиба була обгороджена навколо півтораметровим муром, яку ретельно охороняв сторож. Що цікаво, щоб сторож не міг заснути, на території садиби були розміщені годинники: один при вході в будинок,  другий – біля ставків, а третій – в кінці парку. Щоб годинники працювали, їх потрібно було щогодини заводити, тому сторож змушений був весь час бути в русі.  Вранці, якщо пан помітив, що якийсь годинник відстає, то сторожа фізично карали.

       « Нащадки графської династії жили розкішно, часто справляли бали, на які приїжджав військовий оркестр з Перемишля.  Святкові столи вигинались від розмаїття вишуканих страв та напоїв. Таке легковажне життя призвело до того, що граф збанкрутів. І під час чергового бенкету, коли у вікнах палацу світилось безліч вогнів і одна за одною під’їжджали  карети з гостями, на кам’яних сходах будинку з’явився  сам господар – пан Дрогойовський. Постояв трохи, подумав. Навкруги все було наповнено якоюсь загадковістю і, здається,  спокоєм.  Ще раз поглянувши на палац, попрямував до конюшні. І враз чарівну гру оркестру перервав постріл. Так ганебно закінчив своє розгульне життя нащадок графської родини Дрогойовських…» - розповідала М.І. Михайлишин, жителька села, яка збирала матеріали про панський маєток.          

      1880 року у Крукеничах  була однокласна школа, пошта,  дільниця поліції, гуральня, лісозавод ,  фабрика вірьовок, водяний млин.

        Зі «Словника географічного королівства польського....»  довідуємося, що у 1880 році у Крукеничах було 1326 чол.  населення, в тому числі  69 осіб мешкало  на фільварку.  Пан володів  490 моргами ріллі,  136 – лук і городів, 68 – пасовище, 1549 – лісу. Селяни мали: ріллі – 778, лук і городів – 174, пасовищ – 241, лісу – 58 моргів.

             Наприкінці XIXст. помітно зросла національна свідомість крукеничан. 1890 року в містечку засновано читальню « Просвіта», а     згодом – спортивне товариство «Січ». У створенні українських товариств активну участь брали Іван Баран (кілька років був війтом), В.Милян, І.Федаш, І.Гусаковський, а в 20-30 рр. – Г.Баран, С.Цикало, С.Хоростіль, С.Біль, В.Раїник, В.Мандзяк, о. Мирон Черлюкевич.

             Під час зустрічі з виборцями Крукенич  у 1897 році жандарми хотіли заарештувати І.Франка, який балотувався до віденського парламенту. 

Одного разу під час передвиборчих зібрань жандарми хотіли Івана Франка арештувати за „підбурювання" виборців проти, панів. Але прихильники захистили свого кандидата. Збившись докупи, вони дали змогу Іванові Франкові боковими дверима вийти на подвір'я і втекти до Крукенич, де мав він чимало однодумців.

«…Прибув у Крукеничі. І тут не було йому спокою. На світанку, – згадує Р. Кундис, – жандарми почали шукати Франка у містечку. Але крукеничани виявились кмітливими та винахідливими і помістили свого кандидата на посла до австрійського сейму в пустий бджолиний вулик. Там він знаходився декілька годин. Жандарми крутилися біля вулика, але не могли догадатися, хто є в ньому. Потім переховувався у стодолі. Це був час, коли до неї звозили снопи із збіжжям.» Наступного дня жандарми продовжували пошуки так публіцист у Галичині, адвокат, у статті .,3 моїх спогадів про Івана Франка" згадує: „Окремої уваги заслуговує Мостиський повіт з поважним числом чисто польських сіл, так званих латинників, тобто людей римо-католицького обряду з виключно українською розговірною мовою, з українськими звичаями і чисто українським побутом. Незважаючи на терор дідичів, ксьондзів і державної політичної адміністрації, велика більшість виборців із польських сіл голосувала явно за Франка, що й одержав велику перевагу голосів у Мостиському повіті. В Перемишльському повіті він одержав половину голосів, зате в бідному і темному Добромильському повіті – лише кілька чи кільканадцять, що в загальному висліді вирішило справу в не користь Франка. З пригнобленням і сумом Франкові виборці сприйняли вістку, що їхній кандидат зазнав поразки на виборах."

                           

                                            

                          КРУКЕНИЧІ У ХХ СТОЛІТТІ

            На початку XXст. власником села стає Володимир Слотвінський.

            У 1914 році почалось світове пожарище – війна двох імперій. Україна в такому воєнно-політичному вирі подій будувала плани свого національного визволення. В результаті розпаду Австро-Угорщини  у Східній Галичині 1 листопада 1918 року  проголошено ЗУНР.  В цей час формуються  органи нової  української влади по всій Галичині, в тому числі і на Мостищині.

             В Мостиськах був створений повітовий  комітет ЗУНР, який очолив Василь Возняк, директор школи з Острожця. В цьому комітеті були також учасники з Крукенич, але українцям не вдалося захопити  урядові установи і взяти владу в свої руки.Тому повітовий комісаріат розмістився в Крукеничах.  У 1918 році  в Крукеничах знаходилась військова Українська команда частини лінії фронту Гусаків – Мостиська – Судова Вишня. Спочатку нею керував полковник Кравчук, який прибув сюди з Наддніпрянщини, на чолі війська кількістю 600 чоловік.  Прибувши в Крукеничі, полковник спричинився до безладу – бенкетував та гуляв по-козацьки і врешті покинув фронт. На його місце прислали справжнього російського полковника В.Шепеля, який швидко навів лад.

           Серед  видатних   постатей   цього    часу   особливу   увагу  заслуговує Степан Баран (1897—1953). Син Івана Барана і Марії з роду Кундис, міщан з с. Крукеничі. Адвокат, доктор права, політик та знавець зе­мельних справ. Після закінчення народної школи в Крукеничах та класичної гімназії у Самборі 1898 року. Навчав­ся у Львівському університеті, став членом товариства «Ака­демічна громада». Після закінчення університету виїхав до Берліна, де навчався суспільних наук у Берлінському уні­верситеті. Після закінчення навчання у Берлінському уні­верситеті С. Баран повернувся до Львова, де проходив прак­тику у канцелярії доктора Костя Левицького, після того від­крив свою канцелярію у Львові і став активним членом і одним із керівників Української Національної Демократич­ної партії. З 1913 по 1918 року був головним секретарем Національно-Демократичної партії, членом Українського Генерального Військового Комісаріату, завдання якого бу­ло при нагоді перебрати владу в Галичині в руки українців.

На початку І світової війни жив у Відні і там став чле­ном Головної Української Ради. В 1914 році виїжджав на Балкани в Стамбул і Софію, щоби пропагувати ідею ство­рення Української держави.

С. Баран був ініціатором Листопадового чину з Василем Панейком у Львові І листопада 1918 року. Потім уві­йшов у склад Уряду ЗУНР як секретар (міністр) земельних справ. В 1920 ропі Степан Баран був автором проекту Конс­титуції Української держави.

За панської Польщі переносить свою адвокатську кан­целярію до Тернополя, стає послом Польського сейму з Тер­нопільського виборчого округу. Потім обирався ще не раз і був депутатом сейму аж до 1939 року. Боровся проти винищення поляками православних церков на Холмщині та Підляшші.

У 1939–1944 рр. С. Баран був радником православної консисторії у Холмі, хоч, до речі, сам був ревним греко-католиком.

В еміграції доктор Степан Баран був ініціатором ство­рення Української Національної Ради та одним із її заснов­ників, а з 1950 року став головою Виконавчого Органу Української Національної Ради. Він був блискучим публі­цистом, дописував до популярної тоді газети «Діло», а в 1914–1918 рр., був редактором газети «Свобода».   

С. Баран – автор багатьох праць: «Історія української адво­катури» (1934), «Митрополит Шептицький (1948). Мав намір написати історію Галицької України (1848–1948), однак через хворобу не встиг. Помер у Мюн­хені 4 червня 1953 року. Отже, з перечисления його праць видно широкий діапазон знань нашого земляка.

           В українському війську в боях брали участь вояки УГА – вихідці з Крукенич: Г.Кобель-Піхуровський, І.Костецький, І.Кундис, Мушинський      (ім’я невідоме).

             У 1919 році в Крукеничах мешкало 1650 осіб, з них українців – 757, поляків – 656, євреїв – 257.  Діяла трикласна школа з польською мовою викладання, а ще – староство, повітовий суд, телефонна станція, поліцейська дільниця. Мешканці села навчалися в гімназії  в Самборі, зокрема сім’я Баранів, а також були випускниками Перемишльської гімназії: Коблик Степан – магістр права у Самборі; Яремко Іванна ( Хамуляк) – вчителювала, згодом емігрувала у США.

          У 1920 році, за часів польського панування,  Крукеничі було позбавлено статусу містечка.

           У 1921 році власником панського маєтку стає доктор Станішевський, професор агрономічних наук Краківського університету. Новий власник був доброю людиною.  Зокрема, коли церковний комітет  на чолі з М. Кундисом звернувся до нього, чи не продав би він корчів на живопліт довкола церкви, він задарма дозволив накопати в лісі стільки корчів, скільки було потрібно.

          У 1935 році професор продав свій маєток князеві Любомірському, який відпродав його Рафалу Бонгарду. У 20- х  роках у селі активізувалася просвітянська діяльність. Протягом 1923- 24 рр. священик о.Петро Чавс заснував у селі  «Просвіту», а згодом і кредитну  спілку.  Діяльність  і  життя  отця  заслуговує  на  повагу  і  пам’ять наступних поколінь.

З приходом о. Петра Чавса до нашої церкви оживилось духовне, культурне та політичне життя Крукенич. Він виявився і добрим господарем. Зразу ж взявся за ремонт парохіальних будинків, збудував стайню, стодолу, дровітню з курником.. Навколо церкви посадив живий пліт. Разом із свідомими парафіянами відновив діяльність товариства "Просвіта". Організував разом  із  п. Врублевським молодіжний хор, драматичний  гурток. До товариства тягнулась молодь. Для них було організовано "Самоосвітній гурток", також заклав кооператив "Єдність". Працювали хати-читальні. Будучи великим українським патріотом, він підтримував і розвивав національні традиції. Кожного року на другий день Зелених свят (Трійці) процесія з Церкви йшла на цвинтар на могилу Січового стрільця Едварда Мушинського. Там відправляли панахиду за тих, хто загинув за волю України, співали патріотичних українських пісень. Польська поліція стежила за дотриманням порядку. «… А як цікаво було на Водохреща! – розповідає місцевий парох о. М. Головецький – Напередодні ставили на річці Січні хрест з льоду, робили поміст для священика, прикрашали дерева. А зимового йорданського ранку процесія із Церкви преподобного Семеона Стовпника прямувала до річки. По дорозі долучались процесії із сусідніх сіл Острожця та Пнікута. З піднесеним настроєм під урочисту мелодію церковних дзвонів та з колядками щедрівками на устах всі поспішали за село, де було приготовлене місце для освячення води. Кожен ніс у руках посудину, щоб набрати свяченої води із річки. Якщо старше покоління йшло поважно, то хлопці і дівчата, незважаючи на сильний мороз, старались облити один одного водою, щоб були здорові цілий рік…» Також запровадив звичай "Спільного свяченого", який парафіяни із захопленням прийняли.

25 років о. Петро відслужив у Крукеничах. 25 разів приходив він до кожної української крукеницької родини з благословенням і йорданською водою. Скроплював цією водою житло, щоб приходило щастя і спливало Боже благословення. Та тільки до власного його помешкання прийшло горе. Пізно ввечері 15 липня 1944 року польська боївка їмості Емілії нанесла смертельні ножові рани, від яких вона у Перемишлі померла, там і похоронена. А о. Петро дістався до Перемишля і через країни Західної Європи добрався до Америки.

Довге земне життя судилось йому прожити (93 роки). У його житті, як на довгій ниві, було різне: радість і смуток, щастя і горе, добробут і злидні. Але завжди він залишався оптимістом. Помер на чужині. І там спочили його тлінні останки, залишаючи по собі пам'ять у серцях колишніх його вірних.

          В  1929 – 30-х   роках   в   селі  споруджено  будинок  для   громадських організацій,  в  якому розмістилась  також  кооперативна  спілка  «Єдність». Цей будинок після 1939 року тривалий час перебував в руках різних організацій, та за священика о. Миколи Головецького, 1999 року його повернуто церкві, де зараз міститься  громадсько – релігійний центр молоді .

            У вересні 1939 року до села приходить Червона Армія. З 1940 до 1959 року в Крукеничах був районний центр. До району входили такі села: Крукеничі, Боляновичі, Тамановичі, Золотковичі,  Буховичі, Раденичі,  Підліски, Вишенька, Острожець, Хлиплі, Ятв’яги, Судковичі, Пнікут, Верхівці, Берестяни, Биличі, Рогізно.

           У 1939 році в селі проживало  1716 чоловік. З них  українців – 952, поляків – 520, євреїв  – 240, німців – 4.

            В роки Другої світової війни на території села активно діяли загони УПА, членами яких були вихідці з села, а місцеві жителі надавали активну допомогу воякам.  В колишньому палаці Дрогойовських протягом 1953-1957 рр. знаходилась тюрма НКВС, де були замордовані сотні українців. Серед них і жителі  Крукенич: Процак І., Милян І., останки якого захоронені  в парку, а дружину о. Петра Чавса Емілію Чавс  замордували вояки польської Армії  Крайової.

              Протягом 1991-1992 років  учасники «Меморіалу» на чолі з В.Зілінським проводили пошук закатованих жертв сталінського режиму в парку біля колишньої тюрми НКВС.

             Було відкопано останки 26 жертв. Поховано в парку було вояка І.Миляна, якому родина поставила там пам’ятник. Решта жертв в 1992 році були перепоховані на місцевому цвинтарі.

В період радянської доби в селі діяв колгосп ім. Я. Галана, першим головою якого був Мандзяк В.М.

В  1955  році  було   побудовано   середню   школу,   незабаром   виникає будинок культури, адміністративний будинок, торговий центр.

Нові надії відкриваються перед жителями села після проголошення незалежності України.

Суспільний проект   « Допоки пам’ять в серці не згасає  »

Адреса досвіду:          Крукеницький ліцей при НЛТУ України

                                                Мостиської РР Львівської обл.

Керівник проекту:       Головко Галина Андріївна,

                                      вчитель історії вищої категорії.

Учасники проекту:     учні групи ЕМ-31.

Час здійснення:          2013–2014 рр.

Партнери проекту:     вчителі історії, географії, української

                                     літератури, адміністрація закладів,

                                     батьки, працівники музею та бібліотеки,

                                     учні ліцею, жителі села.

Проект спрямовано    на збереження історичної пам’яті про

                                     видатного земляка, великого українця,

                                      священика Петра Чавса.

Інтеграційні зв’язки:    географія, українська література,

                                     джерелознавство, журналістика.  

                   Мета та завдання

v     Зберегти пам’ять про історію рідного села та людей,

           до неї причетних;  виробити особистісне ставлення

           до подій, вміння давати їм оцінку;

v     Вдосконалювати вміння працювати з документальними

           джерелами, музейними та архівними матеріалами,

           носіями «живої історії» (проводити опитування, брати

           інтерв’ю); розвивати пошуково-дослідницькі та

           аналітичні навички;

v     Встановити зв’язки зі ЗМІ, узагальнити матеріал проекту   у  газетній публікації.

                  План дій

1.     Вибір та аргументація теми і напрямків проекту.

2.     Розробка проблеми.

3.     Проведення обговорення теми, у ході якого слід        виробити основні принципи і напрямки діяльності з врахуванням ідей і пропозицій всіх учасників проекту.

4.     Поділ на робочі групи і постановка завдання кожній групі.

5.     Пошуково-дослідницька діяльність, збір матеріалів з теми:

ü   опрацювання музейних та архівних документів, історичних видань;

ü   опитування

6.    Творча робота: підготовка і проведення творчих заходів, літературний супровід проекту.

7.     Робота групи оформлення: випуск стіннівки і тематичних стендів.

8.     Організація та проведення загальноліцейних і класних заходів.

9.     Інформування громадськості та адміністрації ліцею про хід роботи над проектом; підготовка статей у ЗМІ.

10.                     Систематизація, узагальнення та оформлення отриманих матеріалів.

11.                     Презентація проекту.

12.                     Планування подальших дій.

         Реалізація плану дій

                      (заходи , проведені протягом 2013-2014рр.)

1.              Пошукова робота « Отець Петро Чавс очима сучасників». Виявлення людей, які пам’ятають отця та їх опитування – пошукові експедиції з 2013р.

2.              Оформлення письмових спогадів, аудіо-свідчень (2013р.).

3.              Оформлення ліцейної газети про діяльність о.Чавса у селі Крукеничі (грудень, 2013р.).

4.              Оформлення стенду ««Постать о.Чавса на тлі доби»  в кабінеті історії ліцею (грудень-січень, 2013-2014р.).

5.              Дослідницька робота в місцевих бібліотеках та музеї. Оформлення виставки «Вони – сучасники отця» (лютий, 2014р.).

6.              Організація екскурсії в краєзнавчий музей (лютий, 2014р.).

7.              Відкрита виховна година для учнів 11-х класів ліцею на тему «Отець Петро Чавс в історичних та літературних джерелах»  (березень, 2014р.).

8.              Написання статті в районну газету «Наш край»  на тему «Постать о.Чавса на тлі доби» (квітень, 2014р.).

9.              Загальноліцейна конференція старшокласників «Допоки пам’ять в серці не згасає» (травень, 2014р.).

10.         Презентація проекту перед учнями ліцею, вчителями,

громадськістю. (травень, 2014р.).

       Отримані результати

У процесі роботи над проектом учні виробили навички пошуково-дослідницької діяльності; вміння узагальнювати матеріали, отримані з різноманітних джерел та критично ставитись до власних дій і вчинків; виходити на діалог з людьми, які знали о. Чавса. Учасники проекту виробили і обгрунтували власний погляд на роль і місце отця в процесах національного відродження села Крукеничі. Учнями опрацьована велика кількість історичних, документальних та художніх джерел, але головним стало те, що вони виявили серед своїх сусідів, родичів сучасників великої людини і записали їхні спогади; навчилися поважати і шанувати людей похилого віку та їх життєвий досвід.

До роботи було залучено широке коло учнів, вчителів, батьків, сусідів, рідних та старше покоління.

Працюючи в робочих групах, учні навчились поєднувати індивідуальні форми роботи (пошук, дослідження) з колективною (обговорення, дискусія); співпрацювати між собою; знаходити шляхи вирішення проблеми; усвідомлено ставитись до своїх дій та вчинків, відчули свою причетність до написання нових сторінок в історію рідного краю.

Результати проекту юні дослідники презентували широкому колу громадськості: учням навчального закладу, вчителям, жителям села.

                           Крукеницький  ліцей  при  НЛТУ  України 

                            Мостиської РР,  Львівської обл.

    

Суспільний проект

                                  Допоки пам’ять

      в серці не згасає…

                  о.П.Чавс

Учасники:              Борисович Марта Ігорівна

  Біль Каріна Степанівна

  Мушак Юрій Єдвардович

  Шумило Ірина Іванівна

  Мельничок Олег

  Крукеницький ліцей при НЛТУ України

  с. Крукеничі 

  Мостиський район

Керівник:              Головко Галина Андріївна

                                   вчитель історії вищої кваліфікаційної категорії

                                   Крукеницького ліцею при НЛТУ України

 с. Крукеничі

т.: 0965150019

                                                 ВСТУП

                                                                     Маленька краплинка великої держави –

                                                                                              моє село, багато є таких!

                                                                                    Зазнало лиха, бідувань і слави.

                                                                                     Воно живе і вічно буде жить!..

Щоб по-справжньому любити свій край, своє село, свій народ, треба знати його історію. Шкільні роки – найкращий час для набуття об’єктивних знань з історії села, про історичні події та видатних людей села; час для виховання вміння нести людям тепло і радість. Метою організації краєзнавчої роботи в ліцеї є сприяння усвідомленню думки, що історія України починається з історії роду, регіону, бажання досліджувати її, берегти пам’ять про нього. З метою збереження пам’яті про історію села, про людей, причетних до її творення , учні ліцею долучилися до краєзнавчої та науково-дослідницької роботи. Виробили особистісне ставлення до подій, навчились давати їм оцінку.

Об’єктом і  предметом нашого дослідження є людина, причетна до творення духовної спадщини нашого села. Це о. декан Петро Чавс. Цей довголітній працівник у Божім винограднику написав багато життєвих наук, проповідей, побутових статей, шкільних текстів, а на схилі літ – книгу споминів «У вирі життя». Саме українське духовенство плекало в душах нашого народу релігійні й національні ідеали, які в кінцевому результаті привели до відродження державної незалежності.

Свідомий свого покликання, своєї відповідальності перед Богом, о.П.Чавс присвятив своє життя на службу не тільки Богові, але й своєму народу. Він не шкодував себе в праці у церкві, сповідальниці, школі, прищеплюючи в душах своїх вірних основи християнської моралі. Він викорінював у селі  пияцтво, був ініціатором читалень.

Небагато наших священиків пройшло такий життєвий шлях, що його пройшов о.Чавс, який працював під час війни на рідних землях, пізніше – у Словаччині й Німеччині, а відтак у Сполучених Штатах як душпастир, організатор біженців, як духовний провідник майбутніх священиків в Америці. На схилі життя цікавився нашою молоддю так, як свого часу був зв’язаний з нею в Україні у «Соколі», в «Лузі», в «Січі», так і в США в «СУМА» і «Пласті».

Довгий шлях, по якому йшов о.Чавс,  дуже часто був тяжким, тернистим та болючим, справжнім дзеркалом Хресної дороги нашого народу. Ми вважаємо, що про таку людину як наш земляк повинно знати якомога більше людей. Наше завдання – показати, як кожен з нас може присвятити життя  Богові та Україні.

          Розділ І          Сторінками життя

Народився Петро Чавс в сім’ї малоземельних селян з присілку Пільце села Нова Кам’янка, Жовківського району, Львівської області, у 1883 році, був четвертою дитиною, єдиним сином в родині. Початкову освіту здобув в народній школі в Кам’янці-Кривому після закінчення якої, став пастухом домашньої худоби і коней.

Протягом 1897-1905рр. з допомогою пароха Кам’янки Нової о. Віктора Сиротинського навчався в цісарсько-королівській академічній гімназії у Львові. Будучи учнем третьої гімназійної класи, П. Чавс став інструктором-учителем для сина пароха, а також переписував правничі скрипти до друку. Найкращі спомини залишились про учителя латини й української мови Прокопа Мостовича, вчителя географії й історії Михайла Рудницького.

Після закінчення гімназії вступив до Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові, яку закінчив у 1909 році, прийнявши Тайну священства з рук перемиського єпископа Костантина Чеховича. В цей час П. Чавс одружився з учителькою Емілією Туна, донькою пароха в Чорній, біля Устриків Долішніх в Ліському повіті (зараз – Підкарпатське воєводство, Польща).

До початку Першої світової війни працював приватним сотрудником пароха в селі Чорній. Своїми проповідями після молебнів на честь Богородиці так зворушував вірних, що з сусідніх парохій приходили люди на вечірні відправи. Одночасно займався культурно-господарською діяльністю: заснував читальню «Просвіти», «Братство Тверезості», гурток «Сільський господар», кредитний кооператив «Магора». Така діяльність була кваліфікована як москвофільство і австрійська жандармерія отримала наказ заарештувати о.Чавса. Однак, саме в той час  телеграфічно його було покликано до військової служби як польового капелана Австрійської армії.

Спершу працював у штабі 1-ої Армії, згодом був переведений до епідемічного шпиталю для духовної обслуги хворих. Під час переїзду шпиталю через Львів о. П. Чавс зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким               отримав його благословення зі словами: «Любий брате! Попри свої духовні обов’язки в шпиталі, ти маєш бути також духовним батьком для тамошнього населення. Через відсутність своїх пастирів, які з остраху перед неприятелями виїхали вглиб Росії, тамошнє населення позбавлене всякої духовної опіки. Тож будь для нього батьком з люблячим серцем, щоб воно бачило в тобі правдивого Христового пастиря, представника Божої правди, який хоче спасати душі ближніх.»

За душпастирську працю при 1-ій Армії Червоний Хрест нагородив о. Чавса срібним хрестом «про пії меріті», а військова влада – золотим хрестом. Перемиський Владика, Кир Йосафат Коциловський наділив крилошанськими відзнаками, тобто пелериною а червоним гудзиком на ковпаці, що в тих часах було надзвичайною рідкістю для молодого священика. Саме з рук Владики о.Петро Чавс отримав спрямування на парохію Крукеничі в  Мостиськім повіті.

Протягом 1918-1944рр. був парохом в Крукеничах. Про цей період життя священика ми детальніше розповімо у ІІ розділі нашого дослідження.

Після трагічної смерті дружини, з дозволу Владики, отець Чавс разом з синами виїжджає на еміграцію. Таким чином опиняється в Словаччині, у маленькому містечку Любовні. Не маючи засобів до існування, обмежувався тим, що купував собі буханок хліба на цілий тиждень, а в господаря – щодня літр молока. Проводив душпастирську діяльність, відправляючи Службу Божу в костелі для вісьмох родин. В Любовні познайомився з юнаком-українцем під псевдонімом «Іван», який працював на УПА. Саме «Іван» допоміг отцю виїхати, коли під натиском радянських військ німецька армія залишала Любовні.

 Так о.Чавс опинився на півдні Словаччини в невеличкому містечку Жиліна, де на другий день перебування зустрів свого добродійника «Івана», який у спогадах отця залишився «людиною молодою, енергійною, з серцем повним любови до свого нещасного народу». Знову «Іван» допоміг –  майже насильно впхав в кишеню словацьку золотівку зі словами: «Майбутність наша непевна і ці гроші вам можливо придадуться на чужині. Моліться за мене, щоб Господь захоронив мене від усякого зла!».

       І знову скитання… Відень, Фаак ам Зее – хорватська оселя в південній Каринтії в околиці озера, Біхельбах в північному Тиролі, Ляндек біля Інсбруку, Бібербах. Один табір для скитальців змінювався іншим, але скрізь займався душпастирською діяльністю: Служби Божі, вечірні молебні з проповідями на катехитичні теми, видання тижневика, друкувались українською мовою короткі духовні науки, морально-релігійні статті. З ініціативи отця Чавса в Ляндеку було створено таборовий український комітет, який подбав про створення української народної школи та української гімназії, для дітей  дошкільного віку створено садочок.

       Рішенням Апостольської Візитатури від 30 жовтня 1946року о. Чавса  призначено деканом на Вюртембергію-Баден. Незабаром Апостольський Візитатор для українців в Західній Європі, Єпископ Кир Іван Бучко визнає отця дорадником, референтом і членом Церковної Ради (Консисторії) в Німеччині і наділяє титулом  радника Апостольського Візитатора з  обов’язком брати участь у щомісячних засіданнях Консисторії і складати звіти з церковних справ                                                   у ввіреному рефераті. Однак з половини 1949 року Інтернаціональна Переселенча  Організація розпочала переселенчу акцію в заморські країни і доля розпорошила велику скитальську родину по всіх закутках земної кулі.

       І знову о. Чавс порушує питання про потребу опіки над переселенцями. На сторінках тижневика «Християнський голос», що виходив у Мюнхені як орган Апостольської Візитатури, у статті «Гріш – ще не все» Чавс обгрунтував ідею створення Апостоляту, уклав його статут і вислав до Мюнхена для схвалення. Одночасно вислав повідомлення про свої старання виїхати за океан.                                                                                                                 До отця зі всього світу приходять листи від скитальців. Отримав листа й від нашого земляка, відомого журналіста д-ра Степана Барана, який писав: «Вашу статтю «Гріш – ще не все» читав у «Християнському Голосі» і мушу Вам погратулювати. Тема, що Ви порушили, цікава, але, на жаль, так мало  в  цій  справі  пишеться  і  розуміється  її вагу…».                                                

       Перейшовши Комісії, о. Чавс отримав  спрямування в Америку, м. Ютика біля Нью-Йорка. «Поволі зближається день, – пише отець в своїй праці «У вирі життя» –  коли то й я по своїй чи не по своїй волі, буду змушений рушити в дальшу мандрівку. Прикро воно приходить, що, замість наближатися до Рідної Землі, ми постійно від неї віддалюємося все дальше і дальше. З болем серця приходиться повторяти: «…всім ти, земле, багатая, та за воротами своїм дітям проклятая…». Не один з нас старших зі сльозами в очах згадує собі глибокі слова Стефаника: «птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен…». Це був 1950 рік.

       І вже американська земля. Довгождана зустріч з дітьми, онуками. І нове призначення – сотрудником при церкві св. Кирила і Мефодія в Оліфанті. Та ненадовго, через декілька місяців з єпископської канцелярії прийшов лист про призначення Духовником Богословської Семінарії св. Йосафата у Вашингтоні. «Я ясно здавав собі справу про вимоги, – пише у спогадах – що випливають із завдань духовника, а також із відповідальности перед Богом, церковною владою, своїм народом та власною совістю.»

       Почалась восьмилітня важка праця духовника – виховувати майбутніх апостолів Христової Церкви, допомагати своїм вихованцям вдосконалювати себе духовно, позбуватись злих навиків, підпорядковувати свою волю  Божій волі, набувати духа побожності, любові готовності до жертвенної служби в священстві. Обов’язки духовника поєднував з обов’язками вчителя церковно-слов’янської та української мови історії українського народу та його культури. Але інтенсивна праця негативно позначилась на здоров’ї.

 Після  звільнення з Духовної Семінарії зайнявся написанням церковно-слов’янської граматики, збирав матеріали для написання хроніки життя о. Іларіона. З появою тижневика «Нова зоря» в Чікаго, протягом п’яти років щотижня  писав статті до цього тижневика. Також писав для місячника «Місіонер» у Філадельфії, для богословського квартальника «Логос» в Йорктоні. Написав спомини про рідне село «Громада Кам’янка Волоська, повіту Рава Руська, у минулому і сучасному», які вислав до бібліотеки НТШ у Нью-Йорку;  спомин «Повіт Мостиська у своєму минулому», який переслав до НТШ д-ру Василю Леву; спомин про бойківське село «Чорна біля Устрік», який був надрукований у «Бойківських вістях» за березень 1972року.

       Довголітня праця священика була визнана не тільки вірними, але й вищим духовенством. У 1972 році Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий номінував о.Чавса на Почесного Крилошанина.

       Помер о. Петро Чавс 2 жовтня 1977р.  у віці 94 роки. Похоронений на цвинтарі св. Духа в Гемптонбурзі, штат Нью-Йорк.

      

                                                                                                                                        

    Розділ ІІ          Священиком  у  Крукеничах

       Протягом 1918-1944рр. о. П. Чавс був парохом у Крукеничах. Приїхавши до села, перш за все зголосився місцевій громаді, відвідав секретаря громадської канцелярії Францішка Валяшка. Під час дружньої розмови п. Валяшек  повідомив, що поліція має наказ заарештувати отця. О. Чавс пішов  в комендатуру до коменданта поліції і повідомив: «Голоситься той, що маєте його арештувати! При цьому заявляю, що повідомлю вищу владу поліції, що місцева поліція, власне її комендант, зраджує передчасно поліційні таємниці цивільним особам, які можуть перестерегти підозрілу особу і ударемнити її арештування». Комендант підтвердив, що поліція телефонічно вимагала арешту п. Чавса, «єднак я тего не зробєм, бо уважам пшиарештованнє ксєнза нєпотшебним». На цьому все закінчилось і отець взявся за відбудову приходства.

       Щоденні Служби в церкві; навчання в школі дітей релігії – дві години в школі в Крукеничах, одна година в Острожці; нагляд за будовою парохіяльних будинків; відновлення читальні «Просвіти», яку перед війною заснував Степан Баран, будучи студентом університету; заснування кооперативу «Єдність» в домі д-ра С. Барана і її філії на передмісті в домі Івана Миляна – ось неповний перелік роботи отця в перші роки перебування в Крукеничах.

       В 1923 р. розпочав будову мурованого будинку, де розмістились, крім кооперативів, читальня «Просвіти», гурток «Сільський господар». Щоб збільшити прибутки селян, організував Молочарську Спілку з філією в передмісті; фабрику виробу бетонових, жужлевих каменів, яка розмістилась на площі кооперативу «Єдність». Згодом заснував для молоді «Самоосвітній гурток», де крукеницька молодь писала реферати на різні теми, виголошуючи їх перед численною публікою. Організовував вистави, забави, фестини, на які приходила молодь з сусідніх сіл.  Стараннями отця було зорганізовано хор при церкві, диригентом якого став Михайло Шуп’яний, який згодом виїхав в Торонто (Канада). Одночасно проводив таку ж роботу в Острожці.

       Діяльність о.Чавса не обмежувалась парохією, він брав активну участь в житті Мостисько-Судововишнянського повіту. Був головою Надзірної Ради кредитного кооперативу «Народний Дім» у Мостиськах, головою Філії «Сільський Господар», членом Відділу Філії Товариства «Просвіта»,  головою КОК (Комітет Організації Кооператив), головою Ревізійної Комісії Повітового Відділу та Комунальної каси Мостиського повіту.

       Почалась польсько-німецька війна. Поляки розправляються з свідомими українцями, які стають жертвами сумнозвісної Берези Картузької. В цей список потрапив і о. Чавс, але з Божої ласки цього не сталось. Поляки прихильно ставились до особи отця, бо він завжди відгукувався на потреби людей, не дивлячись на їх національну приналежність. Взагалі, у Крукеничах не було національної ворожнечі між українцями і поляками. Свого часу маєток, де зараз розташований ліцей, купив професор агрономічних наук Краківського університету д-р Страшевський, який, будучи поляком, щодругу неділю разом з сім’єю ходив до української церкви. По закінченню жнив справляв обжинки для жнивних робітників і не соромився приймати з рук робітниць жнивні вінці, як Богом даний дар для прикраси дому. Коли церковний комітет звернувся до нього, чи не продав би він корчів на живопліт довкруг церкви, він дозволив задарма накопати стільки, скільки буде потрібно. І о. Чавсу задарма засіяв поле пшеницею нового виду, яку привіз з Німеччини.

       Вересень 1939 року приніс несподіванки в життя крукеничан. Вже 14 вересня в селі появилась радянська кавалерія. Один з солдатів, побачивши в отця 12 штук худоби, попередив його: «Продайте, роздайте все своє майно, щоб ви нічого не мали». В особі цього радянського солдата крилась щира українська душа і отець послухався його поради. З приходом більшовиків почалась радянізація. Особою священика зацікавилось НКВД: вони приходили на приходське подвір’я, чи не ведуться якісь потаємні наради; під різними приводами кликали на допити по три-чотири години.

       На  зміну  більшовицьким  приходять німецькі  війська.   Почалось відновлення національного життя, та недовго тішились українці. На населення накладались великі побори, гестапо з недовір’ям відноситься до о. Чавса. Та гітлерівська влада проіснувала недовго, почався відступ військ.

        На теренах Східної Галичини почались національні порахунки між поляками і українцями. З однієї і з другої сторони вчинялись терористичні акти. В один з вечорів, 15 липня 1944р. польська боївка напала на приходство о. П. Чавса. Вони пограбували будинок, забрали все, що мало якусь вартість і погрузили на віз разом з священиком. Тим часом один з бойовиків повернувся в хату, замордував дружину отця, відрізавши їй груди і вдарив по голові багнетом.

Отцю вдалось втекти, коли почалась перестрілка між польською боївкою та німецькими військами. Вернувшись додому, знайшов дружину ще живою, уділив їй св. Тайну Єлеопомазання та дав повний відпуст. Була похоронена на перемиськім цвинтарі крилошанин. З цього часу почалась скитальщина  о. Петра Чавса.

                                           Висновки

Історію кожної  нації творять не тільки події, що відбувалися на її території, але й люди, що були причетними до її творення. Вони доповнюють і завершують цілісність образу релігійного, національного, культурного й господарського життя даної нації. Одним з таких людей є о. Петро Чавс, який все своє життя присвятив служінню Богові, людям і Україні, навіть перебуваючи за її межами. На наших теренах йому вдалося об’єднати всіх громадян, зацікавити їх до праці, кожного на своїй ділянці, чи то отців, чи меценатів, чи селян, чи інтелігенцію, чи молодь. Він мав особливий підхід до кожного і вмів промовити кожному. « Тому з рукою на серці – пише в листі до отця о. Анатоль Козак зі Львова – сміло можна уважати тебе – в часі Твого побуту в Мостиськах – головним мотором і душею всього народнього, суспільного і кооперативного життя в повіті.»

Життя о. Чавса є прикладом великої духовної, моральної й національної стійкості людини, яка в татових черевиках та в маминім шалику, покинувши рідне село Пільче, пішов до Львова набирати знання. Цю стійкість він передав для майбутніх поколінь у своїх творах, працюючи все життя на благо церкви, на виховання своїх братів у Божім Винограднику й на добро того народу, який він так щиро любив.

Ми гордимося тим, що така велична постать була причетна до творення історії нашого рідного краю і повинні вчитися з життєвого досвіду о. Чавса як любити свій народ і працювати для України.

на електронну пошту events@ucu.edu.ua (тема листа «Історичний конкурс»)

Анкета учасника

«Непізнана історія мого краю. Герої нашого часу».

(Увага – обов’язково заповніть цю анкету.

Вона є першою сторінкою проекту кожного учасника)

Прізвище, ім’я, по-батькові	Мельничок Олег
Дата народження
Домашня адреса: (просимо вказати тільки назву міста/села, район та область)	с. Буховичі, Мостиського району, Львівської області
Назва проекту	«Його життя зіткане з полум’я любові» ( про життя о. П. Чавса)
Використані матеріали: 1.        О. Петро Чавс. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / Видання дієцезального музею і бібліотеки Української католицької єпархії в Стемфорді, Конн. 1976. 2.        Спогади жителів села Крукеничі: Сілко Богдани,   Кундис Петрунели   (записали: Мельничок Олег, Макар Ольга, Мисаковець Анастасія. 12.12.2014р.) 3.        Спогади отця Миколи Головецького, пароха села Крукеничі   (записали: Мельничок Олег, Чурило Моніка. 10.02.2015р.)
Місце навчання (загальноосвітня школа)	Крукеницький ліцей при Національному лісотехнічному університеті України
Клас навчання:	10 клас
Місце навчання (Мала академія наук, або наукове товариство учнів)
Контактний телефон
E-mail

Я погоджуюся на використання моїх персональних даних ________________

                                                                                                                             (підпис)

                             

                                 

              Хворію я тобою до знемоги, всім тим , що маєш, що у тебе є.

           Сучасним станом і життям убогим – хворію, млію, селище моє.

           Садок вишневий і верба крислата, ставок і луг, і батьківський поріг.

          Пишаюсь вами, бережу вас свято, і низько я вклоняюсь вам до ніг.

    Щоб по-справжньому любити свій край, своє село, свій народ, треба знати його історію. Шкільні роки – найкращий час для набуття об’єктивних знань з історії села, про історичні події та видатних людей села; час для виховання вміння нести людям тепло і радість.

З метою збереження пам’яті про історію села, про людей, причетних до її творення, учні ліцею долучилися до краєзнавчої та науково-дослідницької роботи, усвідомлюючи, що історія України починається з історії роду, краю, регіону. Об’єктом і  предметом дослідження є людина, причетна до творення духовної спадщини нашого села. Це отець декан Петро Чавс. Цей довголітній працівник у Божім винограднику написав багато життєвих наук, проповідей, побутових статей, шкільних текстів, а на схилі літ – книгу споминів «У вирі життя». Саме українське духовенство плекало в душах нашого народу релігійні й національні ідеали, які в кінцевому результаті привели до відродження державної незалежності.

Свідомий свого покликання, своєї відповідальності перед Богом, о.П.Чавс присвятив своє життя на службу не тільки Богові, але й своєму народу. Він не шкодував себе в праці у церкві, сповідальниці, школі, прищеплюючи в душах своїх вірних основи християнської моралі. Він викорінював у селі  пияцтво, був ініціатором читалень.                                                                                               

Небагато наших священиків пройшло такий життєвий шлях, що його пройшов о.Чавс, який до початку Першої світової війни працював приватним сотрудником пароха в селі Чорній. Під час війни його було покликано до військової служби як польового капелана Австрійської армії. Згодом був переведений до епідемічного шпиталю для духовної обслуги хворих. Під час переїзду шпиталю через Львів о. П. Чавс зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, отримав його благословення зі словами: «Любий брате! Попри свої духовні обов’язки в шпиталі, ти маєш бути також духовним батьком для тамошнього населення. Через відсутність своїх пастирів, які з остраху перед неприятелями виїхали вглиб Росії, тамошнє населення позбавлене всякої духовної опіки. Тож будь для нього батьком з люблячим серцем, щоб воно бачило в тобі правдивого Христового пастиря, представника Божої правди, який хоче спасати душі ближніх…»

За душпастирську працю при 1-ій Армії Червоний Хрест нагородив о. Чавса срібним хрестом «про пії меріті», а військова влада – золотим хрестом. Перемиський Владика, Кир Йосафат Коциловський наділив крилошанськими відзнаками, тобто пелериною з червоним гудзиком на ковпаці, що в тих часах було надзвичайною рідкістю для молодого священика. Саме з рук Владики о.Петро Чавс отримав спрямування на парохію Крукеничі в  Мостиськім повіті.

Протягом 1918-1944рр. був парохом в Крукеничах. Приїхавши до села, перш за все зголосився місцевій громаді, відвідав секретаря громадської канцелярії Францішка Валяшка, який під час дружньої розмови  повідомив, що поліція має наказ заарештувати отця. О. Чавс пішов  в комендатуру до коменданта поліції і повідомив: «Голоситься той, що маєте його арештувати! При цьому заявляю, що повідомлю вищу владу поліції, що місцева поліція, власне її комендант, зраджує передчасно поліційні таємниці цивільним особам, які можуть перестерегти підозрілу особу і ударемнити її арештування». Комендант підтвердив, що поліція телефонічно вимагала арешту п. Чавса, «єднак я тего не зробєм, бо уважам пшиарештованнє ксєнза нєпотшебним». На цьому все закінчилось і отець взявся за відбудову приходства.

       Щоденні Служби в церкві; навчання в школі дітей релігії; нагляд за будовою парохіяльних будинків; відновлення читальні «Просвіти», яку перед війною заснував Степан Баран, будучи студентом університету; заснування кооперативу «Єдність», гуртка «Сільський господар»; для молоді «Самоосвітній гурток», де крукеницька молодь писала реферати на різні теми, виголошуючи їх перед численною публікою; організував Молочарську Спілку, фабрику виробу бетонових, жужлевих каменів – ось неповний перелік роботи отця в перші роки перебування в Крукеничах. ( додаток №1)

       Будучи великим українським патріотом, він підтримував і розвивав національні традиції. «Кожного року на другий день Зелених свят (Трійці) – згадує жителька села Б.С. Сілко – процесія з церкви йшла на цвинтар, на могилу Січового стрільця Е.Мушинського. Там відправляли панахиду за тих, хто загинув за волю України, співали патріотичних пісень. А як цікаво було на Водохреща! Напередодні ставили на річці Січній хрест з льоду, робили поміст для священика, прикрашали дерева. А зимового йорданського ранку процесія з церкви прямувала до річки під урочисту мелодію церковних дзвонів та з колядками-щедрівками на устах. Кожен ніс посудину, щоб набрати свяченої води. Старше покоління йшло поважно, а молодь, незважаючи на сильний мороз, старались облити одне одного, щоб бути здоровими цілий рік.»

       Почалась польсько-німецька війна. Поляки розправляються з свідомими українцями, які стають жертвами сумнозвісної Берези Картузької. В цей список потрапив і о. Чавс, але з Божої ласки цього не сталось. Поляки прихильно ставились до особи отця, бо він завжди відгукувався на потреби людей, не дивлячись на їх національну приналежність. Взагалі, у Крукеничах не було національної ворожнечі між українцями і поляками. Свого часу маєток, де зараз розташований наш ліцей, купив професор агрономічних наук Краківського університету д-р Страшевський, який, «…будучи поляком, – згадує жителька села П. Кундис – щодругу неділю разом з сім’єю ходив до української церкви. По закінченню жнив справляв обжинки для жнивних робітників і не соромився приймати з рук робітниць жнивні вінці, як Богом даний дар для прикраси дому. Коли церковний комітет звернувся до нього, чи не продав би він корчів на живопліт довкруг церкви, він дозволив задарма накопати стільки, скільки буде потрібно. І о. Чавсу задарма засіяв поле пшеницею нового виду, яку привіз з Німеччини…»

       Вересень 1939 року приніс несподіванки в життя крукеничан. Вже 14 вересня в селі появилась радянська кавалерія. Один з солдатів, побачивши в отця 12 штук худоби, попередив його: «Продайте, роздайте все своє майно, щоб ви нічого не мали». В особі цього радянського солдата крилась щира українська душа і отець послухався його поради.          Але на  зміну  більшовикам  приходять німецькі  війська і згодом на теренах Східної Галичини почались національні порахунки між поляками і українцями. З однієї і з другої сторони вчинялись терористичні акти. В один з вечорів, 15 липня 1944р. польська боївка напала на приходство о. П. Чавса. Вони пограбували будинок, забрали все, що мало якусь вартість і погрузили на віз разом з священиком. Тим часом один з бойовиків повернувся в хату, замордував дружину отця, відрізавши їй груди і вдарив по голові багнетом. Отцю вдалось втекти, коли почалась перестрілка між польською боївкою та німецькими військами. Вернувшись додому, знайшов дружину ще живою, уділив їй св. Тайну Єлеопомазання та дав повний відпуст. Була похоронена на перемиськім цвинтарі крилошанин. З цього часу почалась скитальщина  о. Петра Чавса.

Після трагічної смерті дружини, з дозволу Владики, отець Чавс разом з синами виїжджає на еміграцію. Таким чином опиняється в Словаччині, згодом у Німеччині. (додаток №2).  Один табір для скитальців змінювався іншим, але скрізь займався душпастирською діяльністю: Служби Божі, вечірні молебні з проповідями на катехитичні теми, видання тижневика, друкувались українською мовою короткі духовні науки, морально-релігійні статті.   

        «Поволі зближається день, – пише отець в своїй праці «У вирі життя» –  коли то й я по своїй чи не по своїй волі, буду змушений рушити в дальшу мандрівку. Прикро воно приходить, що, замість наближатися до Рідної Землі, ми постійно від неї віддалюємося все дальше і дальше. З болем серця приходиться повторяти: «…всім ти, земле, багатая, та за воротами своїм дітям проклятая…». Не один з нас старших зі сльозами в очах згадує собі глибокі слова Стефаника: «птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен…». Це був 1950 рік – і вже американська земля.

Почалась важка праця духовного провідника майбутніх священиків в Америці. На схилі життя цікавився нашою молоддю так, як свого часу був зв’язаний з нею в Україні у «Соколі», в «Лузі», в «Січі», так і в США в «СУМА» і «Пласті». Довголітня праця священика була визнана не тільки вірними, але й вищим духовенством. У 1972 році Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий номінував о.Чавса на Почесного Крилошанина.  (Додаток №3)

       Але інтенсивна праця негативно позначилась на здоров’ї. Помер о. Петро Чавс 2 жовтня 1977р.,  у віці 94 роки. Похоронений на цвинтарі св. Духа в Гемптонбурзі, штат Нью-Йорк.

Життя о. Чавса є прикладом великої духовної, моральної й національної стійкості людини, яка в татових черевиках та в маминім шалику, покинувши рідне село Пільче, пішов до Львова набирати знання. Цю стійкість він передав для майбутніх поколінь у своїх творах, працюючи все життя на благо церкви й на добро того народу, який він так щиро любив.

Довгий шлях, по якому йшов о. Чавс,  дуже часто був тяжким, тернистим та болючим, справжнім дзеркалом Хресної дороги нашого народу.

Ми гордимося тим, що така велична постать була причетна до творення історії нашого рідного краю і повинні вчитися з життєвого досвіду о. Чавса як любити свій народ і працювати для України.

Ми гордимося, що наші вулиці були свідками чітких отцевих кроків!

Ми гордимося, що наша крукеницька земля приймала о. П. Чавса!